Nie Europa

Кажуть, Євроспільнота – то елітний католицький клуб, де немає місця Україні. Кажуть, нас там не хочуть бачити. Це шаблони, на які ми дуже болісно та емоційно реагуємо. Уява малює поганих хлопців десь у далекому Брюсселі (Страсбурзі), які тільки-но й мріють, як з усієї географічної Європи саме Україну не допустити до елітарного зібрання. Якщо це дійсно так, то наша країна вже від наявності одного тільки цього факту – унікальна. Або нам щось пороблено.

Але ми не замислюємося над сутністю цієї унікальності, над тим, чи є об’єктивні причини такого небажання бачити нас у Європі. Замислюються інші.

Півтора роки тому мої давні знайомі і просто польські друзі України запропонували разом дослідити проблему, чому українці роками лише декларують бажання потрапити до євротовариства, але реально нічого для цього не роблять. Було дивно, чому їх це бентежить? Їм що, більше за нас кортить порпатися у нашій унікальності, аби переконатися, що нам не місце в елітарному клубі? Такий собі спосіб потішити себе?

Якщо ж не підозрювати всіх і кожного представника євроспільноти у недобрих намірах щодо України, варто з’ясувати, чи дійсно мало би вистачити самої географічної приналежності та значного росту ВВП для гучних претензій на європейськість.

При цьому поляки переконують, що ЄС не приймає лише бажаючих з політичних мотивів, а впроваджує філософію поступового виконання вимог країнами, які прагнуть вступити до цієї організації. Це не є проблемою доброї волі політиків, а лише проблемою гармонізації права, тому некоректно говорити, що ЄС не висилає Україні сигналів, і отже не хоче бачити цю країну в об’єднаній Європі – приблизно такою є квінтесенція думок польських друзів України. З ними можна не завжди і не в усьому погоджуватися, бо стереотипи є не тільки у нас, але й у європейських чиновників, політиків “старої Європи” щодо України, і самі ж поляки зараз намагаються подолати певну байдужість розширеної Європи до нашої країни.

І все ж таки європейський провал України напевно має глибші корені і не може бути списаний лише на упередженість єврочиновників: адже там де було десять країн-кандидатів на вступ до ЄС, більшість яких належала до колишнього соцтабору, могло бути й більше. Та не судилося.

Наше розчарування та роздратування особливо після останніх заяв єврочиновників про відсутність європейських перспектив для України можна порівняти лише з тим настроєм, з яким вирушали додому ті експерти, які по кілька років працювали у нашій державі і намагалися допомогти українцям здійснити реформи. Їх старання були марними – ми декларували, запевняли, починали щось робити (чи імітували?). А потім одним нормативним актом скасовували досягнуте раніше. Це схоже на те, як пересічний громадянин чемно намагається позбутися небажаного знайомства і обіцяє настирливому приятелеві обов’язково наступного тижня призначити зустріч…

Можливо, європейці просто зрозуміли нашу ввічливість і вирішили більше не нав’язувати свою дружбу.

Можливо, ми між Сходом і Заходом ще не відповіли собі, чи ми справді беззаперечно хочемо до Європи.

Можливо, ми просто не маємо інформації, що саме отримає пересічний українець від вступу до Євросоюзу, і тому не можемо зрозуміти, навіщо це нам потрібно.

Як би там не було, щоб зрозуміти причини нашого європейського неуспіху, треба порівняти свій поступ до Європи з тим, що робили та роблять інші. Бажання здійснити таке порівняння за багатьма параметрами, зрозуміти самих себе, визначити де ми перебуваємо зараз, і спричинило появу цього проекту.

Альбіна Трубенкова, керівник проекту